Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

Вони зайшли в досить простору кімнату гарно освітлену трьома вікнами і непогано вмебльовану: там був диван, комод, дві шафи, крісло, декілька стільців і на підставці стояв телевізор, щоправда, старенький, але кольоровий, на підлозі лежав килим, теж не вельми новий, зважаючи на потертість.

– Оце і є моя зала, – гордовито обвела поглядом кімнату бабуся. – Оце й диван тут є, можеш тут поки що відпочити. Та ти не соромся, як кажуть, будь як вдома, – звернулася вона до Сергія, побачивши, що той дещо знічено зреагував на її пропозицію. – Давай, розташовуйся тут, не переймайся. Ось диван, сідай, лягай, будь ласка, відпочивай, а я тобі телевізор увімкну, – вона увімкнула телевізор. – Ось тут зараз якраз концерт іде, по цьому каналу часто гарні концерти показують, хоча, якщо ти хочеш, можеш пошукати щось на інших каналах…

– Та ні, ні, все добре, нехай буде концерт, – заспокоїв Сергій бабусю, що не на жарт розметушилася, – мені, взагалі то, все одно, я таки дійсно дещо втомився сьогодні. З самого ранку на ногах. Транспорт, вокзал, електричка… Так що я справді таки наважуся скористатися вашою пропозицією і трохи таки відпочину, – він взяв свої валізи, поставив їх у куток, а сам сів на диван.

– От і добре, от і добре, – зраділа бабуня. – То ти поки що тут відпочивай, а я тим часом щось приготую попоїсти. Відпочивай, – вона вийшла з кімнати і обережно зачинила за собою двері, але потім знову трохи прочинила їх і радісно кивнула Сергієві головою. – Відпочивай, відпочивай, – і знову зачинила двері.

«Оце тобі й пригода, не думав не гадав, що моя тут поява почнеться таким цікавим чином, – подумалося Сергієві, коли він, зручно вмощуючись, ліг на диван. – От так бабуня. Баба Горпина. Горпина Степанівна. А втім, не погана, власне пригода, і бабуня теж нічого собі, так що скаржитися тобі, великий столичний художнику, немає на що», – розмірковував він собі, засинаючи і спостерігаючи, як круговерть запального народного танку, який в цей час показували по телевізору, поступово розпливалася в його дрімотній свідомості у вир багатобарвної казкової строкатості сьогоднішнього дня, де були і вранішня метушня столичного вокзалу, і за-віконне мелькання пейзажів в електричці, перемішане з розмовами пасажирів, і казкова багатобарвність новозбудованого храму, і дбайлива метушня Горпини Степанівни…

– Прокидайся, прокидайся, – долинув до Сергієвої свідомості ласкавий голос Горпини Степанівни, – обід вже на столі, пора вже прокидатися, – лагідно розбуркувала вона сонного гостя, який поступово виринав із глибокого, але короткого сну, – пора вже тобі й попоїсти, сьогодні ж, мабуть із самого ранку макової росинки в роті не було, а в мене вже все на столі…

– Так, так, – остаточно прокинувшись, відповів Сергій, сів на дивані і потер долонями обличчя, остаточно розвіюючи залишки сну, – я тут, здається заснув…

– Поспав, поспав годинку з дороги. Але пора вже прокидатись, а то, якщо вдень виспишся, то вночі не захочеться спати, та й обід вже на столі, голодний же, мабуть.

– Та зранку випив кави.

– Кави він випив, – саркастично подивилась бабуся, – пішли вже скоріше за стіл.

– Добре, добре, дякую, зараз іду. Просто якось спросоння ще апетит про себе не дуже нагадує. Мені б умитися.

– Так, так, звичайно. Зараз я тобі й рушника дістану, – пішла вона до шафи, відчинила її і почала там порпатись.

А Сергій тим часом озирнувся уважніше. В хаті було охайно, прибрано, все стояло на своїх місцях, кругом ні пилиночки. В належному їй куті – ікона Божої Матері, на стінах – світлини рідних і близьких. Взагалі, все було так, як і належить бути в звичайній селянській хаті, де живе старенька бабуся: цей стародавній образ Божої Матері, ці пожовклі світлини на стінах, ці візерунчаті занавісочки на вікнах, ці гаптовані скатерки на меблях – все дихало такою знайомою, такою рідною стародавньою доброзвичайністю, викликаючи щемливі дитячі спогади, адже все це так нагадувало оселю його, Сергієвої, рідної бабусі, давно вже померлої баби Килини, Килини Андріївни, яка жила під Києвом, і в якої Сергій проводив досить багато часу, особливо на канікулах, оскільки виростав безбатченком з одною лише матір’ю, яка бідкалася, працюючи на декількох роботах, аби прогодувати себе і сина. Та й бабуся Горпина так була схожа на бабусю Килину – цей метушливий почовг при ходьбі з характерним розгойдуванням худенького тіла, так як чимчикує качечка, ця самозречена турботливість про інших, ця прониклива доброта, що виливається з очей щедрим сонячним потоком…

– Ось, тримай, – подала Горпина Степанівна Сергієві чистий вишитий рушник, якого видобула щойно із надр шафи, – це я ще дівкою вишивала, на віно собі, – розлила вона щедроту своєї доброти у щирій посмішці.

– Дякую, – як приймають хліб-сіль, Сергій прийняв цей рушник, що дихав щирістю селянської наївної невинності. Потім він підвівся й пішов услід за бабусею надвір до умивальника, де з насолодою умився чистою водою з колодязя, що був тут же, на подвір’ї, витерся чистим духмяним рушником і з почуттям радісної свіжості пішов услід за бабусею знову в хату до обіднього столу.

– Ось пригощайся, будь ласка, не соромся, – припрошувала бабця Сергія, насипаючи йому в миску борщ, крім якого на столі ще стояла смажена картопля, печеня, коржики, молоко, – їж, їж, – накладала вона побільше сметани в борщ, – як кажуть, хто як їсть, той так і працює, так що не соромся.

– Та я не соромлюся, – взяв Сергій ложку і шматок хліба, – просто ви тут, бабуню, понаприготували стільки, що вистачило б не лише на одного художника, а на цілу бригаду робітників. Після такого обіду гріх було б працювати абияк, – він підсунув миску духмяного борщу ближче і почав з апетитом їсти. – А ви ж, бабуню, чого не їсте? – відірвався він на мить від миски.

– Та я сьогодні й поснідала нівроку, та й поки готувала обід ще під’їла, та й взагалі, скільки там мені, старій бабі, треба. Ти не переймайся й не відволікайся, їж.

Як кажуть, апетит приходить під час їди – Сергій під час обіду ще раз підтвердив цю істину.

– Оце так наївся, – відхилився він на спинку стільця, допиваючи вже молоко, – давно вже так не наїдався. А до речі, звідки це у вас молоко таке смачне, свіже та духмяне, я, наче, корови у вас не помітив?

– Так, корови у мене дійсно немає, стара я вже та немічна, щоб корову тримати, хоча колись із Йосипом Миколайовичем і корівку теж тримали, а як приставився мій господар, то я корівку і продала, зате у сусідів корів поки що, слава Богу, вистачає. Ось це, – показала бабуся на глечик з молоком, з якого її гість наливав собі ще один кухоль, – я взяла у своєї таки сусідки, Мотрі Микитівни, що поряд зі мною й живе. Тобі подобається це молоко?..

– Подобається, ой подобається, – задоволено прицмокнув Сергій, допиваючи другий кухоль молока, – духмяне та смачне, аж солодке, мабуть, свіже.

– А як же, звичайно свіже, іншого в нас не буває. Та й трава ж свіжа пішла на пасовищах, так що молоко зараз дійсно таки гарне. Отже, якщо тобі й справді подобається молоко Мотиної корови, то можна тепер буде брати в неї молоко для тебе, поки ти будеш тут працювати. Тим більше, що, – Горпина Степанівна з якоюсь доброзичливою хитринкою глянула на Сергія, – коли я вже хотіла Мотрі заплатити за молоко, то вона з мене грошей таки не взяла…

– Чому це? – здивувався Сергій.

– Та коли я їй розповіла, – доброзичлива селянська хитринка знову з’явилася в посмішці бабусі, – що це для тебе, тобто для того самого художника, що оце вже й приїхав і буде вже розписувати наш храм, і що зараз ти оце якраз у мене… Та ще коли розповіла, який ти на справді, що приїхав ти електричкою, і за розпис храму грошей не заломив стільки, що, ого-го!.. Та й взагалі…

– Горпино Степанівно, Горпино Степанівно… – докірливо похитав головою Сергій. – То це ви вже, значить, бабі Мотрі, баба Мотря бабі Парасці, і так далі. То, мабуть, вже все село знає про мене?

– А що тут такого, – трохи навіть ображено відповіла бабця, – ти що хотів тут жити, працювати й щоб ніхто ніколи не дізнався про твою тут присутність?

– Та ні, ви пробачте, якщо я вас образив. Просто, як самі розумієте, я взагалі то не надто тішуся зайвими про себе розмовами. А крім того ви мені ще нагадали, що я вже тут у вас давно в селі, а до отця Михайла все ще не завітав, і буде воно якось, мабуть, не зовсім зрозуміло, якщо все село вже буде знати, що я давно приїхав, а отець Михайло про це й не знатиме, а дізнається теж із чуток від своїх сусідів. Якось це, на мою думку, буде не по-людськи.

– Он ти про що. Не переймайся. Нічого страшного немає в тому, що ти не відразу по приїзді прийшов до отця Михайла. Адже ж річ в тім, що отець ще до обіду поїхав до одного з наших прихожан, який живе далеченько звідси – дружині його дуже зле. Так що, все одно панотця вдома не було. А втім, він вже невдовзі має й приїхати.